Буває так, що доля закидає людину в самісіньке пекло не для того, щоб вона там згоріла, а щоб стала крицею. 16 лютого 2026 року пішов до кращого світу Семен Фішельович Глузман. Людина, чиє прізвище свого часу змушувало генералів КДБ нервово палити в коридорах, а в’язнів сумління — вірити, що справедливість таки існує. Він не був лагідним чи зручним. Навпаки, Семен Фішельович мав той гострий, наче лезо бритви, розум і язик, який не терпів жодної фальші. Як кажуть у нас на заході, був чоловік «ґоноровий» у найліпшому розумінні цього слова: тримав спину рівно навіть тоді, коли на неї тиснула вся міць радянської машини.

Виклик системі: заочна експертиза, що змінила все

Уявіть собі молодого хлопця, щойно з лави медичного інституту. Робота, перспективи, спокійне київське життя... Але Глузман обрав інший шлях. Коли в 1971 році він побачив, як радянська влада намагається запроторити генерала Петра Григоренка до «психушки» лише за те, що той мав сміливість думати інакше, Семен не зміг мовчати. Він провів незалежну експертизу. Без пацієнта, за документами, але з такою залізною логікою, що рознесла в друзки всі обвинувачення чекістів. Це був ляпас системі. Глузман довів: Григоренко здоровий, а божевільною є сама держава, що використовує медицину як кийок.

Звісно, за таку «зухвалість» прилетіло швидко. Сім років таборів і три роки заслання. Але знаєте, Семен Фішельович ніколи не робив із себе жертву. Він казав, що табір став для нього найкращою школою життя. Там він зустрів цвіт української інтелігенції, людей, які за ідею йшли на смерть. То була така собі «табірна академія», де Глузман, попри молодий вік, став одним із моральних авторитетів. Він не просто карався, він боровся — писав «Посібник з психіатрії для інакодумців», аби кожен політв’язень знав, як не дати лікарям-катам зруйнувати свою особистість.

Україна регіонів: різні традиції, одна суть

Глузман завжди тонко відчував нерв нашої землі. Хоч він і був киянином, але та незламність, притаманна людям з карпатських передгір’їв чи волинських лісів, була в ньому з народження. Він розумів, що ми можемо по-різному розмовляти, мати різні звичаї, але коли приходить біда, ми стаємо одним монолітом. У таборах він бачив, як гуртуються галичани, як тримаються східняки, і саме там збагнув: Україна — це не географія, це стан душі. Його побратими казали про нього: «Своїх не лишає». І то була найвища оцінка, бо в тих умовах пусті слова не вартували нічого.

Повернення додому та розбудова нової медицини

Після повернення із заслання Глузману довгий час не давали дихати. Робота вантажником, постійний нагляд, заборона займатися улюбленою справою. Інший би вже давно «накивав п’ятами» десь за океан, де його чекали з почестями. Але Семен Фішельович був затятий. Він лишився в Україні, щоб будувати її заново. Вже в часи незалежності він став тим двигуном, що тягнув українську психіатрію з болота «совка» до європейських стандартів. Асоціація психіатрів України, яку він очолив, стала справжнім бастіоном захисту прав пацієнтів.

Він часто бував різким у своїх висловлюваннях щодо реформ чи політиків. Міг так «пришпилити» словом, що опонент губився. Але за тією суворістю завжди ховалася величезна любов до людини. Він не терпів дилетантства і пристосуванства. Казав прямо: якщо робиш справу — роби її чесно, або не берися взагалі. То була така собі щира, подекуди емоційна «прочуханка» для всіх нас, аби ми не засинали у своєму байдужітстві.

Голос правди, що не згасне

Останні роки життя Семена Глузмана були наповнені тривогою за країну. Він боровся за кожного в’язня, якого Росія тримала у своїх казематах, він писав листи, звернення, виступав на міжнародних майданчиках. Його голос мав вагу, бо він сам пройшов через це пекло і знав ціну кожного слова. Він був людиною світу, але серцем належав цій землі. Його тексти — то окрема насолода для розуму. Жодного зайвого слова, трохи іронії, дрібка суму і безмежна глибина.

Він пішов тихо, але луна від його вчинків буде чутна ще довго. Семен Глузман навчив нас головному: страх — це лише ілюзія, яку можна перемогти світлом власної совісті. Тепер він десь там, у небесних кущах, веде бесіди зі Стусом та Сверстюком, і я певен — вони там теж про щось гаряче сперечаються, бо інакше вони не вміють. Нам же лишається пам’ять і обов’язок бути гідними тієї свободи, за яку він віддав молодість і здоров’я.

Він не любив довгих промов і пафосних вінків. Йому б більше сподобалося, якби ми просто прочитали його книжку або допомогли комусь, хто потрапив у біду. Бо Глузман — це не про минуле, це про майбутнє, де людина і її гідність є найвищою цінністю. Спочивайте з миром, докторе. Ваша варта завершена, але ваші уроки ми вивчили на все життя.

Його шлях — це приклад того, як можна залишатися вільною людиною в невільній країні. Семен Глузман не просто лікував тіла, він лікував наше суспільство від хронічного рабства. Він вірив у те, що правда має силу вибуху, здатної зруйнувати будь-які стіни. І він довів це власним життям. Його інтелектуальна відвага була настільки природною, що здавалося, ніби інакше й бути не може. Проте ми знаємо, якою ціною давалася ця природність у часи, коли за один вірш чи одну статтю ламали долі.

Кожен його виступ був подією. Він не шукав популярності, не намагався сподобатися натовпу. Глузман говорив те, що потрібно було почути, а не те, що хотіли почути. Саме за цю безкомпромісність його поважали навіть вороги. Він залишив нам у спадок не лише закони про психіатричну допомогу, а й стандарт поведінки громадянина. Бути Глузманом — це значить мати сміливість бути самим собою, попри будь-які обставини. Це значить не зраджувати своїх принципів заради вигоди чи спокою.

Сьогодні ми прощаємося не просто з лікарем чи правозахисником. Ми прощаємося з цілою епохою, яка навчила нас бути Людьми з великої літери. Його життя — це світло, яке допомагає нам бачити шлях у найтемніші часи. І хоча його фізична присутність закінчилася, дух Семена Глузмана житиме в кожному, хто обирає правду замість брехні, свободу замість кайданів і гідність замість приниження. Дякуємо, Семене Фішельовичу, за те, що ви були в нас і навчили нас не боятися.